Іван Славік — вогонь-християнин

Георгій Павлов, син Василя Павлова та Євгенія Славік, дочка Івана Славіка.
Ювілейна конференція, Одеса, 1-3.05.2000

«Він був запеклим комуністом, а став вогонь-християнином», —  так сказала про свого батька Євгенія Славік. Я ж дозволю собі додати: він був комендантом військового гарнізону, а став вірним воїном Ісуса. Він був гонителем Церкви Божої, а став щирим послідовником Божої істини. Він знайшов Ісуса Христа, і це стало найбільшим, найкращим надбанням у його житті...

Іван Йосипович Славік прожив довге, важке життя; багато довелося вистраждати, побороти.  Народився він у 1877 році в Чехословаччині в селі Непотуп, що поблизу міста Пілзень. В 1914 році воював у складі Словацького полку, що був частиною австро-угорської армії, і потрапив у російський полон. Після революції примкнув до Червоної Армії, брав активну участь у встановленні Радянської влади спочатку в Миколаєві, потім в Одесі, де й залишився жити. Тут він працював комендантом військового гарнізону. У 1926 році його дружина Олександра навернулася до Господа і стала ревно відвідувати служіння, що відбувалися під керівництвом Івана Юхимовича Воронаєва. Іван Йосипович всілякими способами намагався переконати свою дружину, щоб вона залишила служіння, але ні його слова, ні навіть жорстокі побої не могли вплинути на віру Олександри — вона намагалася зажди бути на служіннях в домі молитви. Така віра дружини та її відданість Богові дратували Славіка, і він вирішив вбити Воронаєва, який, на його думку, згубно впливає на свідомість Олександри. Іван Йосипович особисто знав Воронаєва і вже не раз погрожував йому розправою.

Одного недільного ранку він вирішив здійснити свої наміри. Прийшовши на зібрання зі зброєю, сів і почав чекати, коли за кафедру вийде пастор. Воронаєв проповідував останнім, зібрання наближалося до закінчення. Коли рука Славіка потягнулася до кишені, де лежав пістолет, несподівано встала жінка, перебила проповідь Воронаєва і заговорила незнайомою мовою. Ніхто в церкві не розумів цієї мови. Ніхто — крім Славіка! Сповнена Духом Святим сестра говорила тоді його рідною чеською мовою, викриваючи усі його наміри. Зі сльозами щирого покаяння він впав на підлогу і віддав своє серце Господу.

Наступного дня брат Іван пішов у міськком партії, здав партійний квиток, зброю і написав рапорт про звільнення зі служби. Ніхто з його співпрацівників не міг зрозуміти, що сталося. Протягом року його ще не виключали з партії, міркуючи, що робота в НКВС вплинула на його нервову систему і йому просто потрібно відпочити. Та не потребувала спочинку спрагла душа брата, їй потрібна була сила, енергія  для духовного зросту. Іван Йосипович почав ревно відвідувати богослужіння. Невдовзі Бог хрестив його Духом Святим. Він, прийнявши водне хрещення, став членом Одеської церкви, а потім його рукопоклали на дияконське служіння. Після арешту І.Ю. Воронаєва брати рукопоклали Славіка на служіння пресвітера Одеської церкви.

Життя Івана Йосиповича горіло незгасним вогнем для Господа, він не рахувався ні з чим особистим — все для Бога. Тому й Отець Небесний використовував Свого сина, знаючи, що той виконає кожне Його повеління. Дочка Славіка Євгенія, згадуючи батька, розповіла: «...Коли тільки Господь посилав його кудись, він ішов. Одного разу він почув поклик Господній: іди і засвідкуй! Бог повів його в дім однієї сестри. Звали її Соня. Вона вийшла заміж за невіруючого. Прожили вони вже досить довго, а чоловік і не знав, що його дружина віруюча. Вона ніколи не розповідала йому про Бога, в їх домі ніколи не було Слова Божого. Тепер він лежав уже при смерті. Батько постукав у двері, сестра відчинила. Коли від почав говорити, то хворий, плачучи, сказав до дружини: «Соню, ми стільки років прожили, чому ніколи в нашому домі не було Слова Божого? Чому ти ніколи не говорила, що була віруючою?» Після цих слів цей чоловік прийняв Господа у своє серце, і Бог забрав його. Пізніше батько говорив: «Якби я почекав до ранку, то душа не могла б покаятися». Отож, коли Господь посилає, то він не залишає».

У 1929 році брата Славіка заарештували і вислали в район Караганди, де він відбув 10 років ув'язнення і заслання. Пізніше він поселився в місті Джамбулі (Казахстан), де став пастором місцевої церкви. За ним постійно слідкували і вдома, і на роботі. У сусідів завжди запитували, що він говорить, чи часто кудись ходить, чи надовго. Дивовижним було те, що коли Господь посилав кудись брата Славіка і він виходив з дому, то ті люди, які слідкували за ним, не бачили його. Дочка Івана Йосиповича свідчила: «... Стоять ті люди коло хвіртки, батько йде, а вони його не бачать. А коли вже повертається,  дивуються: що ж таке, стоїмо біля хвіртки і не бачимо! Це Господь робив, коли батько виконував Його повеління».

Восени 1956 року брата Славіка Івана Йосиповича у 79-річному віці рукопоклали на служіння єпископа церков Середньої Азії, і він 10 років плідно трудився для Господа.

У 1971 брат Іван тихо спочив у Бозі в Джамбулі у віці 93 років. Помер він при тверезому розумі, і до останніх днів приходили до нього діти Божі, радились з ним. Його поради завжди ґрунтувалися на Слові Божому, яке, незважаючи на старечий вік, брат дуже добре пам’ятав.

Ольга МІЦЕВСЬКА

"Благовісник", 3,2000